Внаслідок повномасштабного вторгнення росії понад 4,6 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами. Багато з них досі не мають постійного житла і змушені жити в умовах, що не відповідають базовим нормам. За даними Світового банку, для відновлення пошкодженого житлового фонду в Україні необхідно не менше 86 мільярдів доларів. Вже подано понад 850 тисяч заявок на відшкодування пошкоджень житла через платформу «Дія», що охоплює більше 60 мільйонів квадратних метрів.
Про це розповідає Суми24
Серед тих, хто пережив ці труднощі, краснопільчанка Валерія Бондаренко, яка працює у територіальному центрі соціального обслуговування Шевченківського району м.Києва та нещодавно оселилася у гуртожитку для медиків.
«Раніше я добиралася до роботи на електричці, а тепер можу дійти пішки. Тут у мене багато пацієнтів — за день їх може бути до п’яти. Я призначаю лікувальні вправи, тому працюємо групами. Наприклад, один з пацієнтів після ендопротезування займається на кушетці, інший — з пораненням, а ще один після інсульту. Я помітила покращення в їхньому стані», — розповідає Валерія.
Валерія відзначає, що її пацієнти мають вік від 30 до 80 років. Серед них була і семирічна дівчинка з аутизмом, яка не розмовляє. Завдяки розумінню мами маленької пацієнтки, Валерія змогла знайти підхід до дитини.
Валерія народилася і виросла у Краснопіллі, закінчила місцеву школу у 2019 році. Спочатку мріяла стати ветеринаром, але після обговорення з мамою вирішила вступити до навчально-наукового медичного інституту СумДУ на спеціальність «Терапія та реабілітація». «Ця спеціальність запам’яталася мені з перших днів, тому я подала заявку саме на неї», — зазначає дівчина.
Після завершення навчання Валерія почала працювати в Краснопільській лікарні, де стикалася з нестачею пацієнтів через загрози обстрілів. «Моя робота здебільшого полягала в комп’ютерній документації, але також я займалася з пацієнтами, які мали протрузії та грижі», — додала вона.
У березні 2025 року, з ростом загрози російських обстрілів, Валерія разом з родиною евакуювалася на Київщину. «Ми виїхали, коли стало небезпечно, і спочатку зупинилися в Сумах, а потім поїхали до Борисполя», — розповідає Валерія.
Дізнавшись про зруйнування свого дому, Валерія та її сім’я пережили важкі моменти. «Мій тато отримав фото нашої зруйнованої вулиці, і ми зрозуміли, що тепер ми безхатьки», — ділиться вона. «Ми плакали, згадуючи про наш дім, про все хороше, що в ньому було».
Валерія зазначає, що попри всі труднощі, їй подобається її робота. «Я відчуваю, що моя професія потрібна людям, і це надихає мене», — підсумовує вона.
«Валерія — надзвичайна молодь, яка здатна долати труднощі та з радістю працювати з людьми», — додає Наталія Володимирівна Сухомлин, завідувачка відділення фізичної реабілітації центру, де працює Валерія.
Історія Валерії Бондаренко є лише однією з тисяч інших, які свідчать про те, як війна змінила життя українців, змусивши їх залишати рідні домівки та адаптуватися до нових реалій.