Анатолій Осуховський, розвідник із позивним Лондон, провів майже добу в російському полоні. Влітку 2025 року під час виконання бойового завдання на Сумщині його група потрапила в засідку російських військових. У розмові з Суспільним він поділився переживаннями про 20 годин у ворожому таборі та шлях до втечі.
Про це розповідає Суми24
“Катувань боявся і боявся, щоб я не нашкодив своїм побратимам. То не є секрет, вони (росіяни, — ред.) вміють вибивати, вони вміють катувати. І це мене трошки страшило”, — згадує Анатолій Осуховський.
Чоловік, який до війни проживав у Сполученому Королівстві, повернувся на Батьківщину, щоб стати на її захист у складі Сил спеціальних операцій. На початку літа 2025 року його розвідгрупа, виконуючи завдання на прикордонні Сумщини, потрапила в засідку.
Перше, кого спіймали, був дозорний, за ним слідував командир групи, а потім — Лондон. “І ми попали з командиром в засідку. Потім ще одного побратима привели і разом поклали нас лицем в листя. І ми так лежали хвилин 15. Не дозволяли повернутися, розмовляти. Тільки автомати були приставлені до голів. Я повернувся і сказав: «Хлопці, якщо будете нас страчувати, дайте помолитися». Вони переглянулися між собою і сказали: «Будете хорошо себе вести, може, і будете жити»”, — згадує чоловік.
Під дулами автоматів російських армійців Лондон змушений був розповідати про себе: “Направили автомати, зняли відео кожного, прізвище, позивний, звідки і з якого числа служиш, який підрозділ. Це ми все сказали. І потім вони кинули на нас таку колоду, мені ребра поламали… Але біль не відчувався, тому що було не до болю. Це була піхота морська, з ними було три-чотири ФСБ-шники. Вони спочатку були дуже неадекватні, не знали, що з нами робити, але я розумів, що нас зараз допитають, зроблять відео і нас стратять. Не знаю, чому нас не стратили, це мені досі дивно”.
За деякий час російські солдати привели прикордонників, які також потрапили в їхню засідку. “Двох майже відразу розстріляли. Я чув постріли, але не міг повернути голову”, — згадує Лондон.
Всього у полоні були десять людей, яких російські армійці вирішили переправити на підконтрольну росії територію.
“Нас вело троє людей. Але вони були непрофесійні, тому що трьом людям вести таку кількість полонених — це дуже важко. Це мені допомогло втекти, була стежка, поле, 2,5 км нам ще було пройти”, — розповідає Анатолій.
Поле було заміноване, заросло бур’янами. “Ліз на колінах, мене дуже врятували наколінники. Зустрічав і міни протитанкові, слава Богу, що не зустрів протипіхотні міни”.
Знаючи, в якому напрямку потрібно йти, Лондон після вечора дістався позицій, та не був упевнений, що вони українські: “Я вийшов на позиції, замучений, ноги боліли, а потім почув російську мову. Але потім почув українську мову. Це було найкраще, що міг почути. Хлопці сиділи, каву пили, і поздоровкались: «Слава Україні, Героям слава». Я сказав: «Хлопці, я втік з полону». Вони так на мене подивилися — обідраний, в крові весь. І кажуть: «З якого полону?» Я кажу: «Втік з полону, і мені терміново потрібно вийти на ваше командування».
Під час передачі командуванню інформації російські війська почали обстрілювати позиції. “Коли в крайній раз командир подзвонив, я з ним був на зв’язку, і в нас вже був прямий приліт в бліндаж. Ми були в коридорі, це нас виручило”, — згадує військовослужбовець.
Чоловіка евакуювали в госпіталь. Окрім контузії та пошкоджених колін, в нього діагностували травму живота: “Був живіт розірваний, бо десь там пам’ятаю дріт, колючка, і десь я на нього заліз. Ну, і коліна, і голова дуже боліла”.
Після двох з половиною місяців лікування Анатолій Осуховський повернувся до війська. Президент України нагородив його орденом “За мужність” третього ступеня, також військовослужбовець був нагороджений орденом “Народний Герой України”.
Нині його найбільше бажання — повернутися до сім’ї, але лише після закінчення війни: “Звичайно, хочу налагодити бізнес в Україні, щоб частіше приїжджати. Мама ще жива, і хочеться з нею побути більше часу”.