Микола Ніколаєнко, прикордонник, провів у російському полоні майже рік і 8 місяців, його обміняли у липні 2025 року. Він детально розповів про своє перебування в полоні та жахливі переживання.
Про це розповідає Суми24
На початку вторгнення Микола вступив у добровольчий батальйон разом із братом, згодом обидва перейшли до прикордонної служби. У грудні 2023 року їх захопили в полон під час чергового наряду. Чоловік зазначає, що перед цим відчував тривогу.
“Я вже відчув, що щось буде не так. Не можу пояснити, але щось зупиняло”, — згадує він.
Вони йшли вісім кілометрів до спостережного поста, коли почули вибухи та команди з посадки: “Хто такі? Руки вгору!”. Спочатку Микола не розумів, що відбувається. Він думав, що це можуть бути свої, але все закінчилося тим, що його схопили і надягли наручники.
Після цього їх повели до села Попівки, йдучи близько п’яти-шість годин, зупиняючись на відпочинок. Шістьох полонених змусили записати звернення з закликом здаватися. Після цього почалися допити. “Нас стояли наголо, в підвалі, і допитували, показуючи на карті, де наші позиції. Я зрозумів, що вони вже все знали”, — розповідає Микола.
З четвертого дня йому дозволили зателефонувати додому, щоб рідні дізналися про їхнє перебування в полоні. Однак побої почалися одразу. “Без дозволу нічого робити не можна було. Якщо не послухаєш, то одразу побої”, — згадує він.
Коли їх перевели в колонію вглиб росії, знущання тривали. “Перший удар був берцями в ребра, він кричав: “Роздягайся”. Я впав на коліна, мене били і принижували”, — говорить Микола.
Вони піддавалися побоям за будь-які порушення, навіть за те, що не могли виконати фізичні вимоги через вік чи стан здоров’я. “Специ” постійно контролювали, щоб вони не відпочивали, і змушували співати гімн росії.
Їжа була мізерною, а скарги на неї призводили до покарань. “Три-чотири дні я не доїдав, намагався обмінювати їжу з товаришами”, — розповідає він. Під час побоїв їх змушували кричати: “Дякую велике”.
Зимою в камерах було дуже холодно, доступ до свіжого повітря обмежувався. Микола згадує: “Вікна завжди мали бути відкриті, навіть у холодну погоду, бо боялися захворіти”.
У липні 2025 року йому видали машинку для стрижки. Після цього його забрали на фотографування, і ніхто не говорив, куди його повезуть.
“Ми не знали, чи повернемося додому, чи знову етап. Коли нас почали завантажувати в автозак, наділи мішки на голови”, — розповідає Микола про свою евакуацію.
Після прибуття в Київ, солдати отримали їжу, і це стало для них великим сюрпризом. “Ми не могли повірити, що нам дали їсти”, — говорить він. Перша зустріч з родиною стала для нього емоційним моментом.
Микола має двоє дітей: сина 12 років та доньку 6 років. Після двох місяців реабілітації він повернувся додому, де родичі влаштували йому урочисту зустріч.
Він також почав працювати далекобійником, про що мріяв до війни, але після побоїв відчуває болі у спині. Полон змінив його ставлення до рф, але не до життя в цілому.
“Я залишився позитивною людиною. Я звик до соціуму, але з ріднею в рф спілкуватися не хочу. Я не можу забути те, що пережив”, — підсумовує Микола.
Він зазначає, що найважчими були не фізичні знущання, а моральний тиск: “Вони говорили, що ми не потрібні своїй країні, що гнитимемо тут до кінця війни”.